Реверсивне програмування гейм-дизайну внутрішньої експансії

Пишу пости про то, що розкіш проста:
мати мову, як дослід,
яка водночасі, і солод і гіркота,
а її то лоскіт, то стиск від болю —
мова, якою я проклинаю й молю —
гола, як в найчорнішім порно,
але свята.

Кажу собі, що вона з тобою
на кінчику язика.
у чорнобілім фото, де колір —
інтерпритація полотна
світобудови, якої ти —
божий задум.
а Бог — наче справжній стоїк,
типу диявол, якому похуй,
свій голос в системі ладу, якому
ортодоксально коїш.

І не в благанні, а в бої словом,
крізь віртуальність, що в горлі комом
проколапсовує персональний фатум
на грані фолу в боях без правил
на лаві в дублюючім складі.

Так слово в полі несвідомої данності —
в’язень насушної марності,
бо утворенне з пороху за наявності доводу невербальності,
що неясність — це форма
в дійсності мороку,
але не формула в світоглядній умовності,
а швидше компас.

Тому її рими перепридумувань колеса,
її закони граматики поле, що
в до- і пост- житєвому хроносі —
підсвідоме, яке помирає в голосі:
з невагомості космосу
в вагомість часового простору,
в нищівному на уповання милості господа.

І тому ти пишеш в нікуди пости,
поки зворідній відлік стікає воском,
а товща тіла — заледве мощі.
Бо врата вічності вушко голки,
а нитка мови найбільша тонкість,
в її фігурі — істотна точність,
як вихід-на-вхід в святу непорочність,

границі духа, як флюгер сутності,
в обителі божої всеприсутності
і тобі не треба ні ока ні вуха
бо ти агент впливу у царстві духа

І тому картина світу після потопу панно:
Сима, Єфета, Хама.
Свою приналежність з них ти шукаєш в одному,
та марно,
схоже судомі карми,
вибір якого нема.
Переставляння додатків марнота у втомі,
бо в кожному ньому
схований ключ пізнання у комі в домі твого буття

Мові свого кохання в мові ненависті, щастя, зітхання
Словом яке навмання
переливатиме спектрами граней
Воно проростає на рані
І визначає буття життя