Єва вкусила яблуко і протягла Адаму,
а я б тебе видумав, якщо б не реальна — ти —
метафора діаманту:
з хвилі у формі звучання, відблиском впалого променю і грою кольору —
виліпиш з мене лик.
Побачивши мій голий поклик,
ти зауважиш: “я звик, до твого відображення”.
Перезавантаження.
Я вийшов з зони ураження в світ
і він не моя фантазія —
він іпостась, а я його син на межі фази часу.
Я майже плачу пламенем неопалимим
від думки, що втрачу тебе в нескінченність задуму:
священна рана на руїнах раю,
змій переможено помирає,
Єва кусає яблуко і простягає Адаму.
Так схоже, ці двоє — ми.
Я починаю зазбогоюватися в збагніні, що таке “світоглядна прірва”, яку не треба заповнювати і це саме те місце, яке лишається на волю божу. Це як звільнення Сізіфа від рекурсивного камене-штовхання, і це те моє “дивитися навколо” з позиції відсутності й бути всім. Дихаєм, танцюєм, живем, — говорила вона. Йдучи на взліт я слухав шум вітру, лопотіли крила птахів. Квітка проводила пахощем лінію, що вела до цвіту. Кроки пливли вільно немов вітрила, до і після сплелись в циклах тіла. Повільно котилася в тишу ніч. На річці злітаюча риба, вгору винирнула, привітавшись зі мною обертом і падала, б’ючись, об рівень води розбиваючи хвилі на кола, що розходились в усі боки, пірнула в темінь глибин.
