Жорна органіки в горнилі життя у пост кремнієвий період

Ви чуєте, як дерева вростаються в корені і обростають листям,
тоненькі прожилки ворсинками сунуться нижче в підгрунтя.
Корою вкривається розростаючись стовбур кільцями віку, птиці
високо в вітах гніздяться, сховавшись від спеки полУдня.

Ви знаєте в чому різниця: буває спекотно, а часом нестерпно,
кисле повітря заходить в легені неохоче, інертно.
Наче кінцівка, під ранок прокинувшись, тверда і затерпла,
і довго мурахи під шкірою непокоять лоскотом нерва.

Арбревіатург арбревіарими вібруюючих нижніх частот зі слини,
сік кісток і диски тріщать від витиску мозку спини,
від блиску очей у сльозах і ми не, ми не
там, ми не ті, не поруч ми не…

Мине час. Мине щас. Мине…
Ми не в фокусній відстані біля картин Моне
тільки множаться кіляця сотень тисяч дерев,
і здалося, що все Вам сказав, та не все. Завмер

дивлячись перед собою як у мішок,
все найсуттєвіше відбувається за сниною, а попереду шок
від постійних атак дежав’ю,
я вже бачив Вас десь, десь казав Вам люблю.

Але я все забув, ми забули все знов,
амнезії нерв
Ми продовження коренів мокрих в дощі дерев.
Ми під зонтом зелених розкритих в собі листків.
Ми самотні обоє та в сумі тепер одні.

Незнайомі ніколи, знайомі як люди, усе вочевить.
Ми міряєм свої життєві причуди в яких нас болить.
І тиснем до низу ворсинками коренів вглиб.
І падаєм в тишу язИка і слини, аж тиша від тиску щемить.

Проходить ще мить
і краплі дощу летять в слоу мо
Ми падаєм в сни, взривають птахи крильми
зупинене тло.
Час мавби початись, його механізм
між нами
завмер.
Я мав би сказати
Вам все язиком.
Затерп.

Та навколо нас проходить зараза доба.
В добу не вміщаються з серця липкі слова.
Ван Гог маю ідею виходячи з рам полотна,
Хай наші роботи чи словом, чи пензлем, говорять за нас.