Язики горизонту спалювали
келихи повні насушного прояву.
Сонце ховало видимість форми і заразом відкривало потаємні ворота космосу.
Сон проявляючи виворіт тіла,
під поглядом місяця, сурмить у ріг.
І плавиться тлінне у вірі з вузлів
канатних доріг,
крізь страхи за межу.
О, Господи. Я живу.
Я визрів, як плід з органічної глини:
дивився, як небо виходить з підземних символів книги слідів,
як кинуті кінці в воду людських рибиних хвостів
і ваблять глибини, мов з дна там виблискують зорі,
а вгору не кличе шукати домівку лусковий покрів.
Я тут, і внизу, і в горі, і не тут.
Між неба і тверді землі, і завмер, і лечу, і вектор, і кут.
Мовчу і поглядом кулю землі кручу на вісь полюсів.
Впиваючись поглядом в вічну її кривизну поясів.
Хіба є можливим для світла провести межу?
Хіба має кінці зв’язок за словом люблю?
Хіба я лиш те, чим дихав, що пив, що їв?
Я сплю, і не сплю, і сон мій це вічний лімб…
… і коли зупинився пульсуючий в тілі ритм,
ти збудила мене, крізь мої легені видихом,
і нитки зв’язали простір і час з нових рим,
як тоді перед великим вибухом…
На все треба дивитися вконтексті, але дещо зауважу.
Коли ти занурюєшся в воду, ти знаєш, що шкіра має розм’якнути, з’ювжитись. Бо ти підглянула те, як це відбувається в інших. Але ти думаєш про те чи зможеш ти її, шкіру, такою собі зробити, чи в тебе вийти довести її до такого стану. Проте, бачиш, стан шкіри, змінюється те твоїми силами, а силами обставин в які ти лише потрапиш опустившись в воду. Тому можеш одразу мислити про те, що хочеш сама з цим робити, а безумовне станеться безумовно.
