Амбівалентність за модулем погляду відусобленого спостерігача

Апріорі час і простір, за Кантом, — данність.
А отже завжди вихідна точка,
що вносить яснісь
в сюжетну туманність.

Бо хто ти, як не обрамлений в епохи драмі,
звіркою внутрішніми світами до всесвіту правил, що дана як марність.

Апріорність знання про те, що існує вихід,
має сенсову нитку, що тягнеться задовго до саморіздва
і сказав Заратустра про те, що ми маєм вибір:
показати лик свій, або право на забуття.

Бо найперше, кожен приходить у світ цей духом.
Набуваючи тіла через умовний випадок
і тому вживання у своїй шкірі працює, як ступор, або поклоніння симптомним вигадкам.

За умови данності часу і простору,
у житті все тверезо працює за долею,
її тло агрегує увагове поле
не взирає на тиск особистості волею.

Апріорі немає ніякого значення по яких ти вибереш йти траєкторіх.
У теорії практики кожне тлумачення
посилає в недоліки анатомії.

Анатомія, курва, диявльська сука.
В павутині нейронів неврозівські в’язи
Апріорі постукує прямо у душу,
якої немає, в словах між рядками,
того ж таки, Заратустри.

Відпусти.
Вихід є. Хоч у світі тюрми народів людина — суб’єкт.
Павутинками болю зітканий артоб’єкт.
І нестерпно чути, наче семпли мови змонтовані в битіє,
наче ти — інстинкт.

Опір системи магнітного поля триматися стада умовностей:
розмноження, множення вини і відчування вади несхожості.
Планувати – розчаровуватися: мати, хотіти, бути.
Прошарки соціуму загартовують — ехо, політику, культи.

Мені, якось, похуй — це амбівалентне любові, мессу життя на поталу квесту.
Часу віддавши смертність.
Простору давши тіло.
Міряти в собі легкість сенсів
духу, до якого ні богу, ні чорту пекла немає діла.
Їхні мертві петлі
поза обігом в натяках мови предків.

Моя мова, або обман, або зріз межі.
Я усопший туман, що розтане віддавши шану росі
Може мої слова ілюзія, може ілюзія ключ до нового.
Якщо бог починався словом, то я також все кінчу словом.