коли вона входила в простір
в довколишніх тілах хрустіли кістки,
тріщали судини, розширювалися зіниці,
птахи розлітаючись навсбіч ховаючись під дахи,
стихали вітри, в хмарах являлися лиця.
вона вела за собою демонів з інших епох,
з її розповідей на полотна їх переносив Босх,
в неї повірив Бог,
бо вона несла свій хрест за двох,
вона мовчала за нас обох,
говорила зі мною переважно в паралельних снах
намагалася розчинятись в твердих містах
набуваючи в хроносі моїх строк
і ніхто й ніколи не вимовив її ім’я
так, щоб з її тіла мироточила жива вода;
так, щоб в її музиці ввірвалась струна;
так, щоб з вібрацій вийшла струя;
так, щоб з її лика малювали на стінах кліше;
так, щоб їй філософи присвячували свої ессе;
так, щоб усе мертве стало живе;
так, щоб вона вкотре впізнала мене
Карколомний момент, розбите серце на скалки вщент. Гойдається ніжністю цей невловимо завислий момент уособленя кожного з нас у собі, розгалуження в гені своїм родовім пок зими не відкручений вентиль.
Кров тече почорніла і мерзла, місто, холодом осені мертве. Аватарами Кая і Герди в пазлах пам’яті граємо нерви.
І за нами у золоті верби виростають мазками з мольберту. Наче запах бульварний, газетний, вся фільмошність старого сюжету, на екрані фінальний the end.
