Дев’ять з половиною життів у передзануренні в лімб

згадую – якісь дотики, якесь дихання, пальці рук, обличчя, зім’яті книжки, якусь музику, переважно неякісну, салфетки, чай в пакетиках, пепсі, навіть вуличних собак і не можу згадати себе, і ще важче згадати свої спогади, тодішні, які думались в голові, як звуки, чи тиша, як кінець чи навпаки, як початок.

тодішнього ранку, котрий як і все що починається з сонячним промінням мав свій запах. Це був пахощ тіл обв’язаних обома руками і пальців стиснутих між ребер, ніг сплетених мов п’янка виноградна лоза, очей повіками вкритих, сердець мабуть закоханих, а її чорне як нічне покривало волосся лягало рівно мов морська хвиля на подушку. Подих яким хотілося дихати, губи які хотілось цілувати, мрії які починались, світло що пасмами лягало по її не засмаглому тілу («пасмами по не засмаглому» подумалось, могла б вийти непогана поезія)

поруч її тіла, теплого і м’якого моє існування здавалось не таким безнадійним. Покривало вкриваючи всі відкриті ділянки шкіри, залишало простір для мрії, описувало її обриси. Що наснилось тобі, ластівко, вночі ти так різко тягла мене за собою тримаючи мою руку, куди ти хотіла, куди завгодно, проте куди тобі належало йти? Я не хочу залазити в твої особисті сни, твої еротичні сни, вони автентичні стежки, щоб пізнати твоє минуле. Ти пахнеш своєю шкірою і цього достатньо для того аби я

був на вулиці посеред світу, світло проходило в тіло, вулиця трималась мене звуками свого безладу, своєї невинності, своєї дівочості. Я торкався її своїми ногами, переважно не босими, співав її свої мелодії, завжди не досконало вивчені, віддавав їй свою грішну душу, зазвичай п’яне тіло, потрібні слова і все повторювалось, проте ніколи не змінювалось. Це була вічність?

Де минуле. Де теперішнє. Де майбутнє. Цей міф в три часи. Ці брехні які не закінчуються. Як і не закінчується минуле теперішнє майбутнє. Всі ці обмани: все в минулому, все ще в майбутньому, де ж блять теперішнє, що вона є та безпорадність між одним і іншим. Люблю минуле, надіюсь на майбутнє, як вірити в тепер тутізараз допоможи мені дитинко, як відчути, що серце справді б’ється, а не щойно вдарилось і зараз вдариться знову, як тривати, як зупиняти час. Цей сум, ця любов, ця надія, ця вічність – моя діра, моя драбинка, стежинка, стежка, шик, пшик, моя зупинка є

ліжко, кава на кухні, душ в ванній. Очі, твої, вони відкриті, – вам обом сказано мати спільний ранок, спільну каву, спільний день, одне тіло на двох коли воно рухається як в танці, як в коханні, вранці, вона тримає твоє волосся обома руками, ти обома руками тримаєш її плечі, ви тримаєтесь одне одного, коли починає світати, часу зазвичай меншає, його не має, він не існує, в вас немає минулого, в вас немає майбутнього, в вас навіть теперішнього немає, в вас є ви і це більше ніж наявність часу, це вже вічність, але що робити з її майбутнім, що зрештою робити з твоїм минулим, нічого планувати, нічого згадувати, нічого зазвичай немає. І я достеменно не можу сказати що в нас було, а що буде, що є, чи навпаки. Чи сьогодні за обідом ми говорили про дітей, чи ти нарешті дозволила вчора себе поцілувати, чи місяць тому в в нас була перша ніч, чи завтра перше побачення. Я не можу все це звести докупи, дати цьому ради, бо відчуваю це невідворотне чи вчора чи сьогодні чи завтра. Дивлюсь на твій перший сьогоднішній погляд, не можу сказати що він сьогодні принесе світові, проте

згадую – якісь дотики, якесь дихання, пальці рук, обличчя, зім’яті книжки, якусь музику, переважно неякісну, салфетки, чай в пакетиках, пепсі, навіть вуличних собак і не можу згадати себе, і ще важче згадати свої спогади, тодішні, які думались в голові, як звуки, чи тиша, як кінець чи навпаки, як початок

тодішнього ранку, котрий як і все що починається з сонячним промінням мав свій запах