Два роки знати тебе.
Серія снів в барабані випадків.
Вистріл в якому мішень
видихи, вигини, виїмки.
Два роки мати тебе.
Відзнятий фільм, непрокатний випуск.
Жодних відсилок, пасхолок, кліше.
Не рукотворний відтиск.
Відкривати уявний джин,
курити уявну сигару.
І торкатись найтонших рим.
І ковтати ранкову каву.
Згадувати і забувати.
І знати про тебе все, що дозволить уява.
Чиста октава.
Пам’ять, відносна як міскість.
Містика, яку вживаю.
Два роки. Друге. Дата.
Дякую.
Дати. Не такі важкі дати, як те, чим вони наростають на тіло впродовж свідомого життя. За датами імена. За датами сновигаюче тепло і холод — навсбіч. Їх ні приручити, ні осідлати. Вони, то гладять, то колять. Зводять судоми втраченого. Але чи втраченого, чи набутого? Як можна знаходити приємне у болі? Символи болю, все ж, мають найконтрасніший контур і говорять якнайбуквальнішою мовою, а отже про нас розказують найпрекрасніше. Я говорю з тобою, як іносторонній, так наче холод пече, так наче спека морозить. Про те, що час не тече від відколи, а він нас обходить повз.
