Ми нудьгували у джгутах часу,
час розчинявся талими нотами джазу у чанах наших душ,
а зі сплавів пам’яті ми ліпили падших ангелів
у таємних кімнатах, по своїй подобі.
І був лютий.
Ми пливли на нечутних октавах розуму,
грали на сумішах роздумів —
хвилі пелюцидного тріпу горнила образів
в дань природі.
Ми винайшли потусторонній вимір огляду себе самих, не лише для того,
щоб бути підпільно вхожими в залу рукописів власного небуття, а й для інших забав, де
світло від світла, плоть од плоті.
Ми ростем, як дерева, в обидва боки:
вітами тягнучись в космос,
коренями всмоктуючись в центр ядра.
Нудьгуємо в джгутах часу,
як криві дзеркала свого стану.
Де я — твоя тінь,
а ти — моя роль.
Мотор!
Я цілюся у самого себе, а вся реальність залишається поза відзнятим кадром.
Камінь. Пісок. Звисочілі сосни. Сонце. Місток на причал човнів. Маєток на острові. Я поміж роздумів і відчуттів в чаші часу. Ми вже були тут раніше як ті, хто дивився по пласту води в невідомість горизонтної щілини. Пролізти б наче під ширму за сцену. Відплисти б у невагомість незвіданого за хвилями на край світу. Крізь тіло проходять судоми і гаряч від снів. Я знову тут. Вдома. Невідома мова. Знайомі очі. Чужинець і свій, водночас. Діставши за хвіст відповідь — хто ми.