Я забрів у роду в’язкого зв’язку,
як риба, що б’ється об камінь
долаючи течію.
Як куля розпалено
однооко слизька пронизує м’якість
і поки калатає, щось у середині (провсяк пригинаючись),
хоч не прогинаючись чую —
живу.
Дум-а-дум,
а юність перевертень старості.
Кінець, що вузликом починаючись шиє сукно життя
і нитка, дійшовши до вушка голки вривається
(ще скільки всього лишається) —
епітафії відблиск в нерівності шва.
Я зябрів і мерз
думкою рідкою про рід. дизоксорибонуклоїн складався ланками, як ниткою з вузлів, крізь вушко голки вхід один
і кожен з нас зшивав тканину світу сам-як-міг і враз спинившись на мені.
Мовчи.
Вдихни, як кажеш:
— Так, — мені
чи
видихни, як кажеш мені:
— Ні.
Мій рід завмер
(життя і смерть)
в очікуванні.
Від любові до ненависті один крок без зупинок на переправі. От якби зупинитись десь посередині поміж крайностей. Здавалося б, якщо є проявлення любові, то немає ненависті. Якщо є проявлення ненависті, то немає любові. Але вони можуть жити водночасі на різних полюсах одного і того ж самого відчуття. Родові неврози. Протиріччя в якому, якщо більше ненавидячи — більше любиш, а більше любиш — більше ненавидиш. Рекурсія з якої здавалося б неможливо вийти на такому малому часовому відрізку, як роки життя при умові відносності часу. Але вихід є і він у допуску бути можливим і одного, і іншого. Бо. Бог також інколи вміє бути дияволом, щоб бути Господом.
