ми істоти егоїстичні
і тіла, як в’язниці душ
я для тебе занадто незвичний
ти порушення в моїй тиші
ні пари з вуст
ані руш
ти позбавишся свого драйву
я не матиму свого спокою
ми здаємося собі зайвими
ми мішки наповнені докором
блудим світом шукаєм принад
переходимо грані і межі
свою карту кладемо над
масть не б’є і ми гасим пожежі
наші сенсори нам обманюють
ми не хочем того що думаєм
ми такий собі звук апострофа
ми старі єгипетські мумії
бог створив нас недосконалими
у різниці будови тіла
і задумка була, щоб не вшарили
що у нас одні спільні крила
анатомія гра диявльська
його вимощено спокусами
його вигини його запахи
воно жертва перед укусами
його щем і у ньому крик
його трепіт в якому звик
просинатися народитися
в ньому вмерти
з нього напитися
і смоктати як з трубочки спогади
як лате
як коктель з смородини
як лишити при цьому душу
гра диявольська така спокуслива
нам любити що в собі дихаєм
нам не має на що сподіватися
в нас немає логічного виходу
в нас відсутня кінцева станція
світе, що ж ти рахуєш час
ніби все вже давно пораховано
я знайду її навіть так
якщо опція ця прихована
Чи часто ти віддаєш собі звіту, коли перебуваєш в погоні за образом, те у якому сам знаходишся архетипі, як стан того кого втілюєш. Чи володієш волею на чесний вибір? Чи є хоч найменша причина побудувати свій маршрут з Рівного у Тернопіль через Львів? Що робиш ти, згубо, посеред не менш загубленого просторово-часового континіуму? Що є тим, більшого порядку, притягуючим тілом? Чи є власне Ти, хоча б десь, посеред цих нетрів. Бо. Чи тебе цей згусток магії тягне, чи тягне те незвідане щось у тобі, а заразом і твоє безсиле, до опору відчуттям неопізнаним, тіло? Я дивлюсь на себе з захватом, в цьому загуслому навіки моменті. Ще стільки всього має трапитись, щоб з’явився і спокій, і розуміння, але вочевидь заднім числом. Я переношусь в минуле, щоб принести самому собі благу вість — що все буде, що Я буде, що ми будемо на березі річки дивитись як спливають наші самопочезання.
