В твою органну залу входять чоловіки.
Що вони там у тобі шукають?
Що вони там у тобі знаходять?
Первородні гріхи?
Музику сурм, що тече,
як русла по мідних трубах ріки
у райські сади Едему до Бога
чи зламані сходи до неба?
Обіцяну землю?
Підлогу?
Кого?
Убого,
в твою органну залу входять чоловіки.
Чи пальцями грубими можуть вони торкнутися головного?
Того, чого не бачили, не відчували, як гри
в лоні гармонії ладу
Моцарта,
Баха,
Бетховена.
Натомість,
в твою органну залу входять чоловіки,
як удар меча об метал.
Втрата свідомості.
Пристрасний шал без краплі менталу.
Врата в причал.
Мовчання вагомості зламаних клавіш.
З берега хтось кричав:
Буде шторм!
Аж навстіж душа обімліла. Бал на крові.
Човен, під владою якорів,
як повітряний змій гойдається в хвилях надій:
Аби лише це був сон.
Коли в залу входить левітуючи органіст,
як унісон форми і змісту,
а в руці його ноти
сонати про квітку з надр підсвідомого.
Відчуття — це саме ті акорди чуттів, які ми (будучи в цих, неймовірно здібних до збору даних спектрів реальності, тілах) фіксуємо в різних комбінаціях смаку, запаху, звуку, зору, дотику, і які залишаються в нашій пам’яті, як цілісне буття, яке здатне з нами вирушити в мандрівку до зірок і назад. До зірок і назад до землі через тисячі тисяч прожитих життів.
