Вдень тінь.
Контур вночі.
Вдихаю дим як дух, який проник
в мою середину легень
і перед екзорцизму видиху,
думок зібравши в видиму
у хмарі клубу диму
в текст.
Побачимо, що вийде на папір, як вийде дим.
Втікає сенс і я біжу за ним,
як кіт за зайчиком.
Промінь невловлю.
Хід думок лише легесенько,
як пальчиком,
твердим метало-голкою папір від слів вгинається.
Побачимо.
Чи Чернівці розплатяться,
чорлила за й папір заляпаний в письмі.
Лишається знайти середину,
де сенс рухому форму гне в твердий взірець.
І що ж читець нагадує,
чи знає він себе, чи вгадує
як одяг приміряючи, нейронів в’яз як ребус,
чи загадку розв’яже він, утім, насамперед себе, предусім.
Чи маємо ми змогу чинити супротив даному. Чи можемо у боротьбі з часом і простором отримати перемогу. Якщо б не спогади. Якщо б не спроби шукати прекрасне у минулому невідомому. Якщо б не образи які чачаровують наше свідоме. А як щодо невидимого, яке сотворив творець видимого. Якщо б забути усі імена. Йдучи додому ніколи, й ніколи не озирайся назад.
