Ранок який відкорковуєш наче пляшку
з джином,
а в пляшці записка: — Сину,
ось твоя хата, синє
небо над тім’ям,
ось під підошвами тіні,
а ось твоє ім’я.
Я запалю тонку сигарету димом приймаючи духа,
легко спускаючи руку,
лиш оком кину
окутанану хмарами горизонтність плинну,
згинів її відносність і як повинність
виллю гарячу, як лави, густої кави
в слово гіркої слини.
Пейзаж розрізають птиці,
як полотно плащаниці.
Нерукотворні і бляклі лиця
стацій сюжетів, що у застистості миті
нерухомі немов картини,
нетривіальні і нече судини
в долі хвилини
рушать в сердечні ритми.
Шукаю у їхніх лицях
межу де проходить границя
подоби господнього лика
витоком споконвіка
звідки почався відлік,
світла і слова вибух.
Жалем проймає ніжність,
аж топляться очі лід як.
Ранок який розмірковуєш, наче дарунок часу,
ось тобі зливу серпневу,
ось тобі віру в щастя.
Ось тобі факти — диявольська карта,
ось тобі похибка даностей — божа маска.
Ось тобі персонажі, пустий сценарій,
вибір, твердиню, фундамент, цемент і камінь.
Бог завбачливо і грайливо для нашого пожиттєвого вигадав спину і дихає нам в потилицю. І дав цілу глибу небаченого, мабуть, щоб ми вчились вірити у невидиме. Нахилившись, я дивився у воду. А за моєю спиною віти листяних дерев прикривали оголене відсутністю хмар небо. Чи є що небудь за спиною? Хіба відблиск в дзеркалі. В ту мить світ так і розділився: на дійсність і задзеркалля. Я переконаний, що той хто дивиться мені в спину — бачить свою дійсність, а не моє задзеркалля, хоча й моє задзеркалля є елементом чужої дійсності. І навіть коли моя дійсність ловить фокус чужих задзеркаль, то не бачить їх. І якби мені не хотілось задовільнити цікавість, та коли бог дихає в чиюсь потилицю, я не можу його побачити. Бо. Правило схованки бога є такою — він живе лише за потилицею тебе самого, а не чиєюсь там іще.
