Ніч для письма.
День для роботи.
Я відриваю від імені твого останні ноти.
Натискаю клавіші:
до-мі-ля,
соль-ре.
Фа.
Ніч, щоб думати.
День, щоб забути.
Діставати з флакону тебе, як отруту.
Випивати спогади.
Там де ти була і
де тебе вже нема.
Дихаю місяцем,
Його прохолодою.
Твої листи надиктовані голосом.
Забуваю хто ти.
Раз сотий.
Не пригадую завтрішнього числа.
Збираю запахи
московським потягом.
Вириваю останні звуки легенів перед подихом.
Роблюся невротиком.
Тебе бракує для повного циклу кровообігу.
Люблю повертатись
В твої обійми.
Їх немає, хіба в спогадах тільки,
чи придумав їх сам мимовільно
між снами
у віхрях
клітин головного мозку,
і від цього
тоскно часами.
Бродський просив:
Не виходь з кімнати.
Всі чари в середині зашиті ватою.
Забиті судини холестирином.
Де б ти не був ти усім чужинець
І мова твоя дивакувата.
Я маю сказати
Єдине слово
Наче вливаючи в форму розпечене олово.
Воно застингне в твердому спогаді.
Під кінець зими,
ще надто холодно.
Грій свою шию,
її кожну лінію.
Вона в усіх геометричних вимірах
лишила слід на моєму зап’ясті,
битої старшою картою масті
від твого імені натискаю на клавіші,
звучать ноти, гріється градусник.
До-мі-ля,
соль-ре.
Фа.
Перелистуючи минуле я завжди знаходжу що додати, наче розглядаючи залишені недофарбовані, але фарбовідштовхуючі розмальовки. Ставлюсь до них не як до втрат і не маю жалю. Ставлюсь як вартує творцю, який приклав руку до живого. Нічого з того, чого не сталось не могло статись. Те чого не сталось, статись ще може. Та от питання в тому наскільки ми згодні прийняти своє ж жадання відклавши нав’язливі образи, сни, спогади. Якщо любиш відпусти. Якщо відпустиш любов, їй принаймні є шанс бути. Ми граємо в аркаду з обмеженим часом і не всьому бажаному є можливим відбутись. Подумай. Про вибір. Про те, що ти зараз в кращому з кращих ймовірностей на гребенях долі.
Одержимость как неутешность. Любовь как предвесник боли. Обезумившись както услышаной песней
в локонах сердце павшее в кому весит как будто с тонну… Одного разу я вийшов. Все добре.
