Подруго,
вихили келих спогадів,
я не перший і не останній перл
на нитці ймовірних здогадів
про те — хто ти.
Бажаний спокій,
як вигаданий дияволом нерв,
щоб ти не пливла до, а лише супроти
виплеканого вщент “на потім”.
Полиш все.
На тобі ноту сенсу —
перед тобою крок у справжню подорож:
в себе.
Дам тобі першу заповідь:
ти є не те, що в межах спогадів,
бо справжні спогади поза межами
тебе, де
виліпиш себе з плоті й крові
на опорі безкінечного дерева
і лише тоді, вперше,
розкажеш мені про себе.
Найбільш сильне існування присутності персони там, де її немає. Виступаючи фоном на фоні фону, декорацією на декораціях декорацій. Це свого роду мова реальності схована у тавтологіях. Час і простір знаходить своє задоволення у парадоксах поміж рядками правил. А тому, будь яка форма зацементовування, а особливо любові, зламається під волею життя маленького паростка. А тому краще навчатись водою переходу з твердого до рідкого, з рідкого до газоутворення, маючи в своєму животворящому арсеналі оперування такими процесами, як – випаровування, сублімації, замерзання, танення. Ось вони інструменти вічного життя на нотах тлінного, і ось вона непостійна постійність, і в ній от твоя розповідь про себе є багатоваріативною.
