Дивлюся на озеро
наче я в ньому острів,
наче ми око, яке дивиться в себе.
Нас виносить на берег
течія почуттів, над небом повним фантазій. Веттерн.
Я на краю скали — камінь,
що впаде і стане фундаментом нового берегу.
Реінкарнація стану у форму сенсу, що вписаний у сюжетах простору.
Я бачу ключ, між собою і Господом,
гусей,
що рятують цей незручний момент мовчанки.
Живи ж наші спільні ранки: словом, слинóю, тіла глиною.
Я тебе називаю єдиною
й враз, на озері штиль.
Подорожі з пересуванням свого тіла по просторі деформує нутрощі свідомого. Наче нові опори через які переносиш стару картину світу. О так, дійсний світ не один. Матафорично наша пожиттєва оболонка — тіло, наче магніт притягує певні енергетичні поля, а певні ні — і при цьому спектр притягування динамічно змінний. І все по вірі, але це інша історія. Найпрекрасніше в тлінному знайти вічне. Відкрити скриньку патернів природи замасковану кодом циклів. Відкрити у смертному вічне, крізь вушко голки — переродження.
