Переливи кольору горизонту — хмарновидні спогади.
Поле і море — поруч, дотуляючись ніжаться пінно-пісочним розчином, що гріється в сонці, поки те не закотиться.
Закохуюся.
Я чекав, хай не поспіхом, що ввійду, в твого тіла причал, подорожнім, що вижив з-за краю.
Мовлю, ім’я твоє як лоскіт, в полюсах планети, у відкритому космосі, голе.
How are you? Me too…
Невагомість.
Застигаю між сном і реальністю.
Я у тобі народжуюсь голосом крику крізь шепіт півтонами нот.
Ти єдина у світі з яким я змагаюся і щоразу закохуюсь в тебе останні років сімсот.
Молюся у твоєму цвіті.
Може колись саме ми почали віки.
Ангелоподібні птахи на вітрі, як літаючі змії, але ми їх не вмієм тримати за нитки свої волелюбні хвости.
Відкриті вікна, ми мріємо мовчки.
Північна мла.
Ковток повітря.
Канва:
— Я би тебе знайшов, де би ти не була.
Посмішка з напіввидихом.
Вірші Словацького.
Занавіс.
Я ніколи нікого насправді не любив. В мене увійшла ця відповідь тихо і спокійно, як вранці входять промені в застиглу темрявою кімнату. Прокинувся. Я намацав себе, а потім дивився як синхронізується, в живому процесі, моя сутність з найтоншими ниточками відчуттів під наглядом розуму. В переддень я вивів на поверхню усіх своїх архе-Янів і архе-Іннянок — і тверда суміш життя, наче розтанувши, розслоїлась на прошарки, так як це відбувається в рідинах різної густини. Я дивився на ці сюжетні образами потоки, вперше, не як на себе. Та бо причинне одного із них не могло бути Повно-Мною, а було їх щонайменше дев’ять. Я дивився, як архетипні елементи досі складали в мені себе для мене. Любов і ненависть, помста і вдячність — воєдино сплелись своїми різними полюсами причинного в одне ціле. І я вивів з себе лице з динамічною змінною змін. Я зумів прочитати те, як тече найцінніше — тлінне. І я зрозумів як впорядковане ціле любить хаотичні свої складові.
