Подруго,
птахи відлітають
проведи їх в дорогу хрестом
погляду.
Твоя душа невагома,
але теж потребує догляду.
Впустити осінь, відпустити любов — синоніми.
Стан, коли дощ завмирає від спогаду
про те,
куди не доноситься розум —
наче лови крізь течію болі:
і пам’ять проходить у тілі колами,
і там де впирається у несвідоме
беруть судоми здогаду,
що було ж якось не так —
незбалансованість образу:
подорож це не про відстань,
подорож це про стан.
Відпусти птахів з поля зору,
впусти в себе річку подиву,
там де не чиниш опору словом,
чуєшся самою у собі.
Вічність приходить неціленаправлено —
там де єси,
там де твоє ім’я святиться,
на небі і на землі.
Вдихни…
Ох, цей Харків. Чемпіон світу з органічності у важкій вазі. У якому безболізно протиречиві сили, в процесі сегрегації, легко, водночасі, входять у симбіоз, при тому не менш суперечливо, наче в поєдинку навиворіть, де сили суперників лише зростають. Тут і воздвиженя, і руїни. Тут і модерне, і класичне. Тут і живе, і тут і мертве — і все це навіть не поруч, все це одне в одному. Переплітаючись в вузлах багаторівневих історичних рекурсій губляться кінці першородства. А поміж іншим вона тут живе, ну принаймні хоча б інколи. Оттак, просто, посеред осені в якомусь захмарному будинку. Але осінь це вже не про час, бо ми не питаємо дати. Осінь це про стан, бо ми піклуємось про тепло шкіри. Про вікно в ніч. І про вино і камін. І добре б кицю на колінах.
